Спори, що виникають із земельних правовідносин

1. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами абз. 1 п. 12 розд. X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК України).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним.

Посилання в судових рішеннях, які переглядаються, на те, що визнання державного акта на право власності на земельну ділянку не передбачено законодавством, суперечить вищенаведеним нормам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-169цс12).

2. Державна реєстрація договору оренди земельної ділянки в період визначеного сторонами строку дії договору забезпечує правомірне, договірне використання орендарем орендованої земельної ділянки відповідно до норм ЗК України, ЦК України, Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі" та Закону України від 11 лютого 2010 р. № 1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України", незалежно від дати проведення такої реєстрації, до пред'явлення позову про повернення земельної ділянки чи після його пред'явлення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 березня 2013 р. у справі № 6-5цс13).

3. Видання головою державної адміністрації розпорядження про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без висновку державної експертизи зазначеного проекту землеустрою суперечить положенням законів України, зокрема: ч. 6 ст. 123 ЗК України та ст. 9 Закону України від 17 червня 2004 р. № 1808-IV "Про державну експертизу землевпорядної документації" (у редакції зазначених норм, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України 3 липня 1992 р. № 2535-XII "Про плату за землю", та перевищувати 10 відсотків їх нормативної грошової оцінки (ч.ч. 1, 4 ст. 21 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин)).

Випадки обов'язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок зазначено в ч. 1 ст. 13 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV "Про оцінку земель" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин): визначення розміру земельного податку, визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-11цс13).

4. Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси, площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених ч.ч. 5 - 8 зазначеної статті, та у випадках, визначених ст. 150 указаного Кодексу.

Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам.

Оспорювані розпорядження видано в один день - 2 листопада 2007 року. Ними вилучено з постійного користування одного й того самого постійного користувача земельні ділянки лісогосподарського призначення - ліси першої категорії загальною площею 14,85 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства.

Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і у зв'язку із цим, чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень (постанови судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України: від 20 березня 2013 р. у справі № 6-13цс13; від 20 березня 2013 р. у справі № 6-20цс13; від 17 квітня 2013 р. у справі № 6-28цс13).

5. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначено ч. 1 ст. 116 ЗК України. Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, передбачених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (ч. 1 ст. 116 ЗК України) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог ст.ст. 116, 118 ЗК України, - недійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2013 р. № 6-14цс13).

6. У разі приватизації громадянином земельної ділянки необхідність сплати до бюджету відновної вартості розташованих на ній багаторічних зелених насаджень виникає із самого лише факту переходу до громадянина права власності на земельну ділянку, а отже, і розташованих на ній зелених насаджень, і не пов'язується з їх фактичним видаленням (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-24цс13).

7. Відповідно до ст.ст. 60, 61 ЗК України та ст.ст. 88, 89 Водного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності, за окремими проектами, що розробляються, узгоджуються та затверджуються відповідними органами, встановлюються прибережні захисні смуги з режимом обмеженої господарської діяльності.

Зі змісту вищезазначених норм випливає, що дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об'єкту зокрема.

Спорудження паркану по межі орендованої земельної ділянки не є таким, що суперечить цій меті (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-25цс13).

8. Судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів на право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Згідно з абз. 1 п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 травня 2013 р. у справі № 6-33цс13).

9. Охороні та відновленню підлягають усі зелені насадження в межах населених пунктів під час проведення будь-якої діяльності.

Відновна вартість зелених насаджень, які розташовані на земельній ділянці, що відведена в установленому порядку фізичній особі, сплачується під час передачі такої ділянки у власність відповідної особи. Подальше видалення таких зелених насаджень здійснюється за рішенням власника земельної ділянки без сплати їх відновної вартості.

У разі набуття громадянином права власності на земельну ділянку необхідність сплати до бюджету відновної вартості багаторічних зелених насаджень, які розташовані на ній, виникає із самого лише факту переходу до громадянина права власності на земельну ділянку з розташованими на ній зеленими насадженнями й не пов'язується з їх фактичним видаленням.

Відмовивши в позові з огляду на те, що підставою для сплати відповідачем відновної вартості зелених насаджень є наявність факту їх видалення з дотриманням установленого для цього порядку, суд допустив неправильне застосування норм матеріального права, зокрема: ст. 28 Закону України від 6 вересня 2005 р. № 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів" та Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2006 р. № 1045, а суд касаційної інстанції безпідставно погодився з таким висновком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 червня 2013 р. у справі № 6-44цс13).

10. Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, що пов'язані з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Посилання в заяві на те, що перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку міститься в ст. 140 ЗК України й що він є вичерпним, не може бути визнано підставою для перегляду судового рішення, оскільки зазначеною нормою встановлено такий перелік для випадків, коли право власності набуто в передбаченому законом порядку. Разом із тим у справі, яка переглядалася, судом установлено, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі незаконного розпорядження органу місцевого самоврядування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13).