Спори щодо забезпечення виконання зобов'язань

1. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-172цс12).

2. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Оскільки договорами поруки було встановлено строк її припинення - після закінчення трьох років, починаючи від останнього дня, передбаченого для виконання зобов'язань за договором кредиту, а кредитним договором установлено його дію до 24 червня 2009 р., то днем настання строку виконання основного зобов'язання, з якого починається відлік трирічного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 25 червня 2009 р., а припинення поруки відповідно до вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України - 25 червня 2012 р. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 р. у справі № 6-3цс13).

3. Згідно із ч. 1 ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Відповідно до ст. 27 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу" застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги.

Указані норми застосовуються з урахуванням положень Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, установлених із метою забезпечення виконання зобов'язань.

Реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст.ст. 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-7цс13).

4. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

У силу застави, згідно зі ст. 572 ЦК України, кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором (ч.ч. 1, 7 ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про заставу").

Відповідно до ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 25 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених ст. 26 цього Закону, положеннями якої передбачено такий спосіб звернення стягнення на предмет застави, як продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою - покупцем.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Нормами чинного законодавства заставодержателю надається право на власний розсуд обрати спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, у тому числі й продаж предмета такого обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 березня 2013 р. у справі № 6-10цс13).

5. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

У разі смерті боржника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Якщо іпотекодавець не погоджується забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником, договір іпотеки на підставі ч. 1 ст. 523 ЦК України припиняється (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 квітня 2013 р. у справі № 6-18цс13).

6. Згода поручителя на збільшення обсягу його відповідальності повинна бути очевидною й наданою в спосіб, передбачений договором поруки. Надання згоди учасником товариства з обмеженою відповідальністю, який є одночасно поручителем, на збільшення процентної ставки за наданим товариству кредитом без дотримання зазначених вище вимог не свідчить про надання ним згоди на збільшення обсягу своєї відповідальності як поручителя та тягне за собою припинення поруки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 червня 2013 р. у справі № 6-43цс13).

7. Відчуження майна, переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника, здійснюється в порядку, визначеному Законом України від 14 травня 1992 р. № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, яка була чинною з 15 лютого 2010 р. до 16 червня 2010 р.).

Положеннями цього Закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення індикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача.

Разом із тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 червня 2013 р. у справі № 6-58цс13).