Які наслідки визнання договору оренди недійсним?

Вищий господарський суд України у постановах від 23 вересня 2014 року у справі № 5011-34/10316-2012, від 15 квітня 2012 року у справі № 16/558 та від 24 грудня 2009 року у справі № 16/96 дійшов правового висновку про те, що фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі визнання цього договору недійсним унеможливлює проведення між сторонами реституції. Оскільки повернути сторони у первісне становище практично неможливо, такий договір відповідно до частини 3 статті 207 ГК України має бути визнано недійсним (нікчемним) і припинено лише на майбутнє, а не з моменту укладення.

У постанові від 15 лютого 2011 року у справі № 17/155 Вищий господарський суд України зазначив, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Правовими наслідками недійсності правочину є двостороння реституція - у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за умовами, дійсними на момент відшкодування.

У постанові від 25 червня 2014 року у справі № 910/4386/13 Вищий господарський суд України, погодившись із висновком про відмову у задоволенні вимог про стягнення на підставі статті 1212 ЦК України суми орендної плати, сплаченої за договором оренди, який у подальшому рішенням суду було визнано неукладеним, виходив із факту користування позивачем орендованим приміщенням, у зв'язку із чим перерахування орендної плати не було безпідставним.

Згідно з частиною 2 статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Відповідно до частини 7 статті 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Таким чином, при розгляді питання недійсності господарських договорів необхідно керуватись нормами ГК України, які стосуються особливостей правового регулювання господарських договорів, відповідними нормами ЦК України й інших законів.

За змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Крім того, згідно з частиною 1 статті 207 ГК України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За змістом статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано (частина 1), відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди (частина 2).

Згідно з частиною 1 статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення.

Разом із тим частиною 3 статті 207 ГК України передбачено, що господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення.

Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.