Позов юридичної особи до юридичної особи-страховика і фізичної особи-страхувальника міг бути предметом розгляду за правилами цивільного судочинства

У судовій практиці за часів ЦПК 1963 року і за часів ЦПК 2004 року справи, де однією зі сторін позову була фізична особа, а вимоги були взаємопов’язаними, розглядалися у порядку цивільного судочинства. Відповідних заборон у процесуальних регламентах не було, і це пов’язано також із тим, що саме спільний розгляд таких вимог є ефективним, направленим на реалізацію принципу повноти, всебічності й об’єктивності з’ясування обставин справи.

Проте ВСУ 24 лютого 2016 року скасував судові рішення, зокрема ВССУ, і закрив провадження у справі, де одним з відповідачів була фізична особа, у частині позовних вимог юридичної особи-страховика до юридичної особи про відшкодування шкоди, вказавши на те, що в цій частині спір належить до розгляду господарськими судами (справа №6-1009 цс 15). З цього часу суди розмежовували юрисдикційність спору, що не впливало на повноту судового розгляду і, по суті, судова влада двічі розглядала один і той самий спір за тим самим ДТП: цивільні суди у частині вимог, де стороною у справі була фізична особа, а господарські суди — де стороною у тому самому спорі була юридична особа. І нерідко ухвалювались протилежні, конфліктні судові рішення.

Ухвалою КЦС від 21 березня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 20 червня 2018 року (справа №308/3162/15-ц, провадження №14-178 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову — обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат, подані до суду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII, могли розглядатися за правилами цивільного судочинства.